Декларація про врегулювання стосовно Німеччини

Східнонімецьке суспільство прагнуло до якнайшвидшого об'єднання. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведеного на початку лютого 1990 p., за возз'єднання в цей час висловилося 75% східних німців, що перевищило аналогічний показник за листопад 1989 р. на 27%. У січні 1990 р. в НДР з'явилися нові партії: Німецький суспільний союз (НСС), що за своїми програмними засадами стояв близько до баварського ХСС, а також східнонімецька ВДП. Першою формою участі незалежних політичних угруповань у вирішенні питань державного устрою і влади були засідання "круглого столу", що розпочалися 7 грудня 1989 р. На завершення засідань, 28 січня 1990 p., було вирішено провести 18 березня 1990 р. загальні вільні вибори до Народної палати НДР. За тиждень після цього здійснено реконструкцію уряду Г. Модрова, до складу якого увійшло восьмеро представників опозиційних угруповань.

Коротка виборна кампанія характеризувалася змаганням різних політичних сил, що проходило на тлі напруженої суспільної ситуації. її особливістю стала заангажованість великих західнонімецьких партій щодо своїх політичних союзників із НДР. Г. Коль після певних вагань підтримав східнонімецький ХДС, який разом із Німецьким суспільним союзом і Демократичним проривом утворив виборний "Альянс за Німеччину". Ліберальні партії за підтримки західнонімецької ВДП утворили на виборах "Альянс вільних демократів". Природними союзниками були східна і західна соціал-демократичні партії. Нові ліві та екологічні угруповання створили формування під назвою "Союз 90". У виборах 18 березня 1990 р. за незвичайно активної участі виборців (93,5%) найбільшого успіху досяг "Альянс за Німеччину", який отримав 48,05% голосів, СДПН ~ 21,8%, ПДС - 16,3%, "Альянс вільних демократів" - 5,3%. "Союз 90" здобув лише 2,9% голосів. Таким чином, громадянські групи, які започаткували масовий рух за демократичні перетворення в НДР, почали втрачати вплив у суспільстві.

12 квітня був сформований уряд НДР, що спирався на велику коаліцію партій та угруповань, які увійшли до Народної палати, за винятком "Союзу 90" та ПДС. Уряд очолив голова східнонімецького ХДС Лотар де Мезьєр. Від того моменту вся політична діяльність у НДР була спрямована на об'єднання обох німецьких держав. На передній план тим часом висунулися економічні проблеми, які переживала НДР і які вимагали радикальних заходів. Господарство Східної Німеччини перебувало в стані глибокої кризи і потребувало негайних фінансових ін'єкцій у величезних обсягах, щоб запобігти економічній катастрофі. Тож першочерговим завданням обох урядів стало визначення принципів об'єднання господарських організмів обох держав. 18 травня 1990 р. міністри фінансів підписали відповідний договір, згідно з яким 1 липня того року набрав чинності валютний і соціальний союз між ФРН і НДР. Найбільш контраверсійним питанням виявився курс, за яким мав здійснюватися обмін марки НДР на дойчмарку ФРН. Врешті, всупереч спротиву Федерального банку, установлено, що валютне об'єднання повинно відбуватись у співвідношенні 1:1. Ця засада була дуже вигідною для східнонімецького населення і крайньо коштовною для казни ФРН. За таким курсом обмінювалися всі грошові суми, включно з банківськими депозитами, що не перевищували 4 тис. східних марок. Метою установлення такої пропорції, яка не відповідала дійсній вартості східної марки, було здобуття прихильності населення НДР і стримування його відпливу на Захід. Заробітна платня, пенсії, орендна плата і банківські вклади понад 4 тис. марок перераховувались у співвідношенні дві східнонімецькі марки за одну західну.

Поряд із переговорами про створення економічного та валютного союзу навесні 1990 р. головною темою дискусій стало питання майбутньої конституції. Як свідчили результати опитування громадської думки, опубліковані наприкінці лютого, більшість західних (89,9%) і східних німців (84,1%) виступали за прийняття Основного закону ФРН як загально-німецької конституції. Після виборів до Народної палати 18 березня 1990 р. і це питання було політично вирішено. При уряді ФРН діяв спеціальний комітет "Німецька єдність", основна робоча група якого займалась опрацюванням питань державних структур і суспільного порядку майбутньої об'єднаної держави. На засіданні комітету 6 квітня йшлося про необхідність підготовки закону про запровадження федерального права у НДР. Але саме прийняття рішення відбулося в Народній палаті. В специфічній атмосфері усвідомлення неминучості ліквідації східнонімецької держави вона 23 липня ухвалила відродити традиційні союзні німецькі землі: Бранденбург, Мекленбурґ-Форпоммерн, Саксонію, Саксонію-Анґальт і Тюрінгію. Після об'єднання приєднався шостий край - Берлін. 23 серпня 1990 р. східнонімецький парламент більшістю голосів (294 проти 62) ухвалив закон про вступ НДР до ФРН на основі положень західнонімецької конституції, що означало ліквідацію державного устрою НДР і поширення на її території законодавства ФРН.

Однак окрім внутрішньо-німецьких процесів, які розвивались у напрямі об'єднання, існував ще важливий зовнішньополітичний аспект, суть якого полягала у відповідальності чотирьох великих держав-переможниць у Другій світовій війні за Німеччину як цілість. 5 травня 1990 р. в Бонні відбулося перше засідання так званої конференції "2+4", тобто міністрів закордонних справ двох німецьких держав і чотирьох великих держав. Наступні зустрічі пройшли в червні у Берліні, в липні за участю міністра закордонних справ Польщі в Парижі і востаннє, на початку вересня, у Москві. В ході зустрічей великі держави підтвердили право німецького народу на самовизначення. Важливе значення для остаточного рішення мала згода радянського керівництва на те, щоби справу приналежності країни до військових та економічних блоків передати на розгляд керівництва об'єднаної Німеччини. На заключному засіданні конференції "2+4" у Москві 12 вересня 1990 р. підписано "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини". В ньому зазначалося, що об'єднана Німеччина не має територіальних претензій до інших держав і не висуватиме їх також у майбутньому. Впродовж 3-4 років чисельність німецьких військ мала бути скорочена до 370 тис. осіб. Передбачалося, що радянські війська будуть виведені з Німеччини до кінця 1994 р. До моменту їх виведення на території НДР могли дислокуватися лише німецькі війська, що не належали до НАТО. Головний сенс договору полягав у відновленні німецької єдності і повного суверенітету Німеччини у її внутрішніх і зовнішніх справах.

24 серпня Бундестаг підтримав рішення Народної палати про приєднання НДР до ФРН і схвалив закон про загально-німецькі вибори, які були призначені на 2 грудня 1990 р. Представники урядів НДР і ФРН 31 серпня підписали обширний договір про об'єднання обох держав. Договір передбачав, між іншим, входження НДР до Федеративної республіки 3 жовтня 1990 р., утворення з 23 дільниць Західного та Східного Берліну нової федеральної землі - Берліна, прийняття новими федеральними землями Основного закону і права Європейських співтовариств.

Міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, США та СРСР 1 жовтня 1990 р. опублікували в Нью-Йорку декларацію, згідно з якою "Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини" в частині, що стосувалася прав та відповідальності чотирьох великих держав, набрав чинності 3 жовтня 1990 р. Нью-Йоркську декларацію підписали також і міністри закордонних справ німецьких держав, які потім взяли її до відома. Нова німецька держава, яка зберегла назву Федеративна республіка Німеччина, отримала повний суверенітет у день свого об'єднання - 3 жовтня 1990 р.

Повстання держав.

Окупаційна політика Москви спричинила разом з тим наростання взаємної недовіри і напруженості у стосунках між державами - переможницями. На них значною мірою позначалися різні підходи держав до економічних проблем політики у німецькому питанні. Хоча у Потсдамі не йшлося про можливість в найближчій перспективі політичної єдності Німеччини, учасники конференції передбачали все ж створення центральних німецьких управлінь у справах фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості і зовнішньої торгівлі. Однак ці центральні економічні управління з огляду на опір Франції, яка не брала участі у Потсдамській конференції, так і не були створені. Франція домагалася у той час поділу Німеччини на ряд держав. Радянське керівництво, натомість, наполягало на збереженні чи відновленні економічної єдності Німеччини. Москва розраховувала при цьому на можливість участі в контролі та експлуатації найпотужнішого німецького індустріального регіону - Рурської області, не пропонуючи водночас надання західним державам таких самих прав у своїй зоні окупації.

Ці розбіжності ставали складовою частиною ідеологічного та політичного протистояння між Сходом і Заходом, що дедалі більше проявлялося після Другої світової війни. Наростання суперечностей між недавніми союзниками спонукало західні держави до зміни політики у німецькому питанні, зокрема до перемін у ставленні до німців. Першим свідченням нових орієнтирів політичного курсу США стосовно Німеччини стала промова державного секретаря Дж. Бірнса, виголошена 6 вересня 1946 р. у Штутгарті. Він передбачав, зокрема, об'єднання американської і британської зон окупації, запровадження у майбутньому цілковитої заборони на подальший демонтаж промислових підприємств і обладнання, говорив про можливість створення тимчасового німецького уряду та пропонував скликання на основі виборів законодавчих зборів, які опрацювали б майбутню конституцію. "Американський народ, - заявляв він, - хоче передати урядування у Німеччині німцям... Американський народ бажає допомогти німцям гідне місце серед чільних та миролюбних народів".

2 грудня 1946 р. Дж. Бірнс і міністр закордонних справ Великої Британії Е. Бевін уклали угоду про злиття окупаційних зон обох держав в "Об'єднану економічну область'' Угода набрала чинності з 1 січня 1947 р. Утворена територіальна одиниця дістала назву "Бізонія". У 1947 р. в "Бізонії" були створені законодавчий орган та органи управління в сфері економіки, сільського господарства, праці, транспорту, фінансів і пошти. Як законодавчий орган виступала Економічна рада, яку обирали ландтаги; поряд із нею функціонувала друга палата - Рада земель, як представництво крайових урядів. Виконавчим органом стала Адміністративна рада, Керівниками управлінь в Адміністративній раді були виключно члени ХДС/ХСС. Законодавча рада й Адміністративна рада підпорядковувались двосторонньому американо-британському контрольному органу.

Восени 1948 р. до окремих англо-американських відомств "Бізонії" приєдналася Франція і таким чином поступово, шляхом з'єднання з французькою зоною окупації, ставала "Тризонією". Розпочався цей процес із запровадження у всіх трьох західних зонах окупації 18 червня 1948 р. нової валюти - німецької марки. Кожний громадянин західних зон мав право обміняти 60 райхсмарок на 60 німецьких марок за курсом 1:1, причому 40 нових марок за 40 райхсмарок міг отримати відразу. Обмін заощаджень відбувався у співвідношенні 10:1, причому зарплати, допомога, пенсії та акції перераховувалися у співвідношенні 1:1. Всі інші грошові засоби заощаджень обмінювалися у співвідношенні 10:0,65.

Радянська окупаційна адміністрація у відповідь на західнонімецьку грошову реформу оголосила про намір запровадження окремого засобу платежу. 23 червня 1948 р. розпочато грошову реформу в радянській окупаційній зоні та на території Берліна. Оскільки у радянських властей не було ще нових банкнот, то реформа зводилася, попервах, до наліпок на тодішні асигнації Нові банкноти запроваджено в обіг 25 липня 1948 р. Всі мешканці радянської зони і Берліна могли обміняти до 70 райхсмарок у співвідношенні 1:1, решту грошової суми у співвідношенні 10:1. Внаслідок цих реформ Берлін був поділений на дві валютні території. Суперечки між СРСР і західними державами в питаннях фінансово-економічної політики в Німеччині набрали кризового характеру. 24 червня 1948 р. радянські власті заблокували всі доступи до Західного Берліна, наступного дня припинено енергопостачання міста. Західні держави виступили на захист свободи і життя берлінців. Реакцією американців і англійців на дії Москви було негайне створення "повітряного мосту" між Західною Німеччиною і Західним Берліном. За допомогою авіатранспорту вони щодня доставляли у заблоковане місто близько 10000 тонн продовольства, сировини, вугілля. Через 11 місяців радянська блокада Берліна була припинена і таким чином берлінська криза закінчилася.

Берлінська криза спонукала західні держави приступити до реалізації намірів політичного об'єднання трьох західних зон окупації. Вперше цей задум набрав конкретного окреслення після провалу лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ (листопад - грудень 1947 р.), яка обговорювала територіально-правову структуру майбутньої Німеччини. Різниця поглядів між СРСР і трьома західними державами під час конференції засвідчила, що спільна політика чотирьох держав у німецькому питанні зазнала невдачі. На скликаній невдовзі (лютий - червень 1948 р.) у Лондоні конференції трьох західних великих держав і країн Бенілюксу (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу) були визначені, зокрема, принципи політики стосовно Німеччини. Поряд із акцентуванням на основних завданнях співпраці західноєвропейських держав у ділянці розвитку економіки Німеччини учасники конференції уповноважували прем'єрів урядів німецьких земель скликати законодавчі збори, які повинні були ухвалити конституцію. На знак протесту проти рішень лондонської конференції радянська делегація 20 березня 1948 р. полишила Союзну контрольну раду. Після цього Союзна контрольна рада фактично перестала існувати.

Радянська блокада Берліна, західна допомога Західному Берлінові дали новий імпульс політиці стосовно Німеччини й змінили взаємини між західними державами і населенням Західної Німеччини. Зростання почуттів західної солідарності почали руйнувати дотеперішні прохолодні стосунки між переможцями і переможеними. 1 липня 1948 р., згідно з постановою лондонської конференції шістьох західних держав, три військові губернатори США, Великої Британії і Франції вручили прем'єрам 11 німецьких країв, що зібралися у Франкфурті-на-Майні, три документи. Перший з них містив напрямні у справі скликання законодавчих зборів. їхнім завданням було прийняття нової конституції, яка мала бути схвалена населенням на референдумах. Новоутворена держава повинна була стати федерацією в дусі традицій німецького та американського федералізму. У другому документі йшлося про проведення змін у поділі територій країв. Третій викладав основні засади Окупаційного статуту, який мав набрати чинності з моменту утворення нової держави. В процесі переговорів прем'єрів з окупаційними властями було, врешті, досягнемо компромісної домовленості, що замість конституції буде ухвалено лише тимчасовий Основний закон (Grundgesetz), який вимагав би ратифікації не на референдумах, а лише в крайових парламентах.

1 вересня 1948 р. законодавчий орган - Парламентська рада, до складу якої увійшли представники 11 ландтагів - розпочав у Бонні роботу. Головою Ради був обраний К. Аденауер (ХДС). 8 травня 1949 р. Парламентська рада ухвалила проект Основного закону Федеративної республіки Німеччини. Прапором майбутньої держави затверджено триколірний чорно-червоно-золотиЙ стяг, а столицею обрано Бонн. Після того, як проект був схвалений військовими губернаторами, Основний закон упродовж травня ратифікували ландтаґи 10 країв. Лише крайовий парламент Баварії, політичні сили якої вважали устрій створюваної ФРН надто централізованим, відхилив проект Основного закону. 12 травня офіційно представлено Окупаційний статут, який набирав чинності після утворення Федерального уряду. Положення Статуту стосувалися, зокрема, забезпечення безпеки окупаційних військ, представництва ФРН у міжнародній політиці, контролю над її закордонною торгівлею, декартелізації промисловості тощо. Передбачалося створення Високої союзної комісії, як основного органу окупаційної політики трьох західних держав на новому етапі. 23 травня 1949 р. відбулося урочисте оголошення Основного закону ФРН.

Вибори до вищого законодавчого органу Бундестагу відбулися 11 серпня 1949 р. Християнські демократи отримали 31% голосів, соціал-демократи - 29,2%, ліберали - 12%, комуністи - 5,7% . ХДС і ХСС творили від 1949 р. спільну парламентську фракцію. Розподіл ролей між ними полягав у тому, що ХДС вів політичну діяльність у всіх землях федерації за винятком Баварії, а ХСС лише виключно у Баварії. 12 вересня 1949 р. перший Бундестаг зібрався у Бонні на установче засідання. Першим президентом ФРН був обраний голова ВДП Т. Гойс. 15 вересня К. Аденауер більшістю в один голос був обраний канцлером. До складу коаліційного уряду за результатом виборів увійшли представники ХДС-ХСС, ВДП і правої Німецької партії. Установлення столиці у невеликому Бонні, а не у Франкфурті-на-Майні мало ніби підкреслити тимчасовий характер новопосталої держави, а отже і поділу Німеччини.

У відповідь на заснування ФРН Москва та німецькі комуністи заходилися із створенням держави в радянській зоні окупації. Перші кроки у цьому напрямі зроблено вже у 1947 р. Під час роботи лондонської конференції Ради міністрів закордонних справ у грудні 1947 р. радянські військові власті і СЄПН скликали "Німецький народний конгрес за єдність і справедливий мир", у роботі якого повинні були взяти участь представники всіх демократичних партій і масових організацій з цілої Німеччини. Цей Народний конгрес, мав, згідно з комуністичними уявленнями, започаткувати творення загально-німецької держави. Насправді ця акція, провідною силою якої була СЄПН, обмежилася рамками радянської зони. У березні 1948 р. зібрався другий Народний конгрес, що обрав своїм постійним органом Народну раду, яку комуністична пропаганда зображала як орган всенімецького представництва. Відтак Народна рада паралельно до створеної на заході Парламентської ради розпочала працю над проектом конституції Німецької демократичної республіки.

У травні 1949 р. відбулися вибори до III Народного конгресу, які проходили за єдиними списками кандидатів. Новообраний Конгрес обрав зі свого складу Другу німецьку народну раду, яка затвердила конституцію. За темпами підготовки та опрацювання конституції радянська зона випереджувала західні зони. Зате з формальним проголошенням східнонімецької держави її творці зволікали, очікуючи створення державних органів Федеративної республіки, щоби подати заснування Німецької демократичної республіки лише як відповідь на заснування ФРН. 7 жовтня 1949 р. Друга Німецька народна рада уконституювалася як Тимчасова народна палата і впровадила у життя Конституцію НДР. Першим президентом був обраний В. Пік; уряд очолив О. Ґротеволь.

Таким чином, конфлікт між Сходом і Заходом спричинився до того, що були створені дві німецькі держави. Однак, попри всі труднощі свого існування на рубежі глобального протистояння двох політичних систем, Німеччина не лише не зникла, а навіть здобула з цього користь. Внаслідок цих подій німці із переможених стали союзниками відповідних держав-окупантів, а також склалися умови для швидкого послаблення окупаційного режиму.

Окупаційні зони

З підписанням акта беззастережної капітуляції 7 травня 1945 р. у Реймсі, а наступного дня у Берліні, верховну владу в Німеччині перебрали чотири союзні держави - США, СРСР, Велика Британія і Франція. У декларації командувачів чотирьох переможних армій від 5 червня 1945 р. було заявлено, що у Німеччині вже немає центрального уряду і країна буде поділена на зони окупації, а Берлін - на сектори. За угодою держав-переможниць владу у Німеччині 20 серпня 1945 р. обійняла Союзна контрольна рада, до складу якої входили головнокомандувачі американських, британських, французьких і радянських окупаційних військ. Ще до прийняття рішення про створення Союзної контрольної ради були визначені зони окупації. Згідно з лондонськими угодами від 12 вересня і 14 листопада 1944 р. та ялтинськими домовленостями (лютий 1945 p.), поділ Німеччини виглядав таким чином: південно-західна зона припала США, західна - Франції, північно-західна - Великій Британії, східна -СРСР. Першими губернаторами окупаційних зон були: генерал Двайт Ейзенгауер (США), маршал Бернард Монтґомері (Велика Британія), маршал Георгій Жуков (СРСР) і генерал П'єр Кьоніґ (Франція). Кожний з чотирьох головнокомандувачів здійснював владу у відповідній зоні, а всі разом - у справах, що стосувалися Німеччини загалом. Рішення Союзної контрольної ради мали прийматися одностайно. Це, однак, паралізувало значною мірою оперативність Ради, оскільки радянські губернатори часто застосовували право вето.Берлін поділено на чотири окупаційні сектори. Владу в місті здійснювала від імені чотирьох великодержав Союзницька військова комендатура, яка підпорядковувалась Союзній контрольній раді. Окупаційні зони, в свою чергу, були поділені на землі (Lander), які стали новими адміністративними одиницями Німеччини. Новий поділ здійснено, базуючись головним чином на економічних та демографічних критеріях.Війна спричинила в Німеччині грандіозну кризу. Країна зазнала величезних людських і матеріальних втрат:

• Серед жертв війни було 7,8 млн німців: 4 млн солдат і 3,8 млн цивільних. Незрівнянно більше було поранених і хворих.

•  Мільйони людей жили в руїнах. У великих містах понад половину житлового фонду було зруйновано внаслідок союзницьких бомбардувань і бойових дій в ході окупації Німеччини. 

• Транспортна сфера перебувала в стані цілковитого розладу. Тим часом мільйони людей прагнули залишити цю країну (військовополонені, примусові робітники, в'язні концтаборів) і повернутися до своїх країв і родин. Водночас маси німецьких біженців зі Сходу намагалися дістатися до західних зон окупації і врятуватися перед загрозою опинитися під контролем СРСР. Вже перед 1946 р. у західні зони ринуло близько 5,6 млн втікачів і вигнанців. їхнє число зросло на 1950 р. до 7,5 млн, сягнувши врешті понад 10 млн осіб. Населення на території трьох західних зон зросло внаслідок цього у 1945-1946 рр. на 12% до 44 млн осіб.

• У країні катастрофічно бракувало житла. Часто залишався вибір між тимчасовим життям у таборі і бродячим життям без даху над головою. Ті, кому випало щастя посідати хоч якесь житло, міг опинитися перед необхідністю ділити це щастя з іншими: актуальним питанням було підселення. 

Однією з найважчих проблем стало постачання засобів харчування. Через брак транспортного зв'язку неможливим було надходження продуктів до міст. На селі панувала обмінна торгівля. Пошук поживи став повсякденним заняттям жителів міст, частину продовольства доставляли службовці окупаційних армій за дуже високими цінами. Процвітав чорний ринок. Найвище цінилися цигарки і алкоголь. Протягом кількох місяців це був досить поширений засіб платежу. Не працювали електростанції, не було газу для опалення житла. Темінь і холоди так само підривали життєвий тонус і здоров'я людей, як і голод та повсякденна турбота про харчування.Окупаційна політика союзників передбачала вирішення чотирьох основних завдань:

1.  демілітаризації, 

1. денацифікації,

1.  децентралізації, 

1. демократизації. 

Ліквідація військового апарату вермахту, звільнення мільйонів солдат з військової служби і полону та їх перехід до цивільного життя не викликали якихось значних політичних проблем. Натомість в інших ділянках незабаром окреслилися контроверсійні питання повоєнної політики, які привели до суперечностей між державами-окупантами.